Педагогічне есе
Учительська доля…
Яка вона?
Я Соколова Анна Володимирівна
Працюю на посаді вчителя інформатики,
обслуговуючої праці.
Зараз, коли у мене
за плечима є вже чималий досвід роботи, я б відповіла: «Не легка, але висока».
Учительська доля…
Вона не обирає непевних. Це доля особлива, бо вона довірила мені найцінніше у
житті – дитячі душі, які треба навчати любові, справедливості, честі. Поклик
своєї вчительської долі я відчула ще в ранній юності. Мене навчали мудрі,
хороші вчителі. Саме вони в моїм дитячім серці запалили вогник, який перейшов у
полум’я крилатої мрії – стати вчителем, стати такою, як вони, мої рідні
наставники.
Мрія здійснилася: я
закінчила педагогічний університет. Вже 8 років працюю вчителем інформатики. З
гордістю думаю про себе: я – вчитель.
Щаслива, що працюю
у рідній школі. Її стіни ніби зігрівають мене, вселяють віру в мої перемоги.
Кожен день, коли я
заходжу до класу на урок, дуже хвилююсь, бо розумію, що повинна не тільки дати
знання, розвивати вміння та навички, а й розкрити здібності кожної дитини, бо
ще Сократ казав: «У кожної людини своє сонце, тільки дайте йому світити…»
Отож для своїх учнів намагаюсь бути не тільки вчителькою, а й
другом, засвітити в їхніх душах сонечка, які б осявали їх життєву дорогу. Мені
цікаво з моїми учнями радіти, інколи засмучуватися разом з ними, давати поради.
Професія вчителя не
з легких. Вона забирає багато сили та життєвої енергії.
Зізнаюсь, що були
такі моменти, коли запитувала в себе: «Чому обрала професію вчителя? Могла
знайти щось престижніше». А душа у відповідь: «Ні, не змогла б, бо присвятила
себе праці з дітьми, а вони – це світ добра і любові, у ньому немає місця злу і
ненависті».
Життя гарно світить
мені вчительську доріжку. Ось вже 4 рік золотозубий вересень відкриває мені
двері рідної школи після гомінкого літа і веде на зустріч із моїми вихованцями.
Люблю свою школу –
цей світ дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і
добра.
На мене щодня дивляться
допитливі оченята моїх учнів і вселяють
мені віру в мої сили. Я все більше розумію:
У тому вся суть: не для себе
прожити,
А когось хоч трішки навчитись
любити,
Побігти в ромашки по літньому
полю,
Спасибі, Господь, за учительську
долю.
